v1snyk (v1snyk) wrote,
v1snyk
v1snyk

Криві дороги тихого забуття

У цьому році якось так склалося, що майже всі маршрути у подорожах я долав пішки, а на велосипеді катався тільки десь недалеко по Вінниці (можливо, тому що якраз позбувся галімого складного велика і обзавівся нормальним гірським, який важче засунути в наш транспорт).

Але одну дальню вилазку все ж зробив – круговий заїзд через шість сіл на півночі Погребищенського району, до яких (без власного авто) інакше дістатись дуже важко. Заради такого вигуляв велик електричками, навіть з пересадкою.


Напряму залізницею із Вінниці сюди не дістатись. Спочатку треба доїхати електричкою до Козятина, де перескочити на дизель у напрямку Погребища (стиковки зручні по часу, як не дивно).

Раритетний дизель тихенько пихтить по такій же раритетній колії (хоча на деяких ділянках його й на тихому ходу добряче хилитає вправо-вліво), однак вписується в графік. Місцевість навколо одвічно глуха, тим дивніше бачити в деяких селах великі ошатні вокзали, звісно, недіючі. Цікаво, навіщо в такій далекій провінції зводили такі масштабні двірці?

Станція Роставиця:


Зрештою я виходжу на зупинці «Рось», що на східній околиці села Гопчиця, звідки й почнеться мій сьогоднішній маршрут. Саму Гопчицю видно в долині внизу, вона теж в принципі заслуговує уваги, та не цього разу. Сюди можна і пішки з Погребища сходити, на мене ж чекають більш далекі місця.


Дороги тут або розбита бруківка, або розбитий асфальт, або все разом впереміжку з ямами та камінням. Багато де машини наїздили додаткову смугу по узбіччю, що дуже рятує, але не скрізь. Довгий важкий переїзд скрашують милі пейзажі.




Нарешті добираюсь першої запланованої точки – села Морозівка (668 осіб).


Прикрасою села є дерев’яна Миколаївська церква (1875) у синодальному стилі. Світла й симпатична:




Стара хата у центрі села:


Бузьки перші:


Із Морозівки перебираюсь у село з також «зимовою» назвою – Сніжна (593 особи). Сама по собі Сніжна виглядає досить живо та добротно, тим контрастніше побачити рештки її головної пам’ятки – палацу Любовидзинських-Заліських.

Палац, точніше руїни, знаходиться на південному відшибі села, по інший бік ставка відносно хат. Навколо колись був парк, який тепер перетворився на ліс, і стежка до пам’ятки помітно заросла бур’яном.


Відомостей про палац дуже мало, не лишилось і старих зображень. Ті стіни, які досі встояли, були тільки бічним крилом. Головний вхід знаходився ліворуч (відносно кадру нижче), кілька років тому ще можна було розгледіти красиві сходи, які зараз зовсім потонули в хащах.


Підлога всередині також обвалилась, оголивши арочні склепіння панських підвалів. Втім, це лише припущення, спробуй вгадай, що там було. Навіть в найоптимістичніших сценаріях у цих руїн немає майбутнього: геть незрозуміло, що і як відновлювати.


Скромний декор:


Стела на в’їзді в Сніжну:


Далі переїжджаю у Новофастів (973 особи), завдяки якому це все і завертілося. Побачити тутешній млин було головною ціллю поїздки, заради нього я все і задумував. Тільки не зміг підібрати хоч трохи адекватний маршрут автобусами (які зрідка цією дорогою проскакують аж на Київ) і тоді згадав про велосипед.


Водяний млин на березі Оріховатки з’явився в 1896 році, коли село належало родині Монтрезорів. Імені архітектора я не знайшов, а шкода, варто було б згадати автора цього довершеного дива. Млин більше схожий на маленький замок і, певно, може вважатись найцікавішою пам’яткою всього району.






Бузьки другі (всі пороззявляли роти, бо таки спекотно, але це краще, ніж дощ; на тутешніх ґрунтовках це був би капець):


Була в Новофастові і панська садиба, про яку відомостей також негусто. Зокрема зовсім невідомо, хто й коли її розвалив, але факт: не залишилось майже нічого. Ось ці ворота, можливо?


І руїни флігеля (тільки чому над дорогою?). Зараз і не здогадаєшся, що ще кілька років тому він мав фасад з колонами.


Місцевий гіпермаркет та транспорт.


Михайлівська церква (1831):




Напис на школі декомунізували, ібо нєх…


З півдня до Новофастова прилягають Бабинці (595 осіб). Їх треба проїхати майже до протилежного краю, щоб там знайти дерев’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. На перший погляд, розчарування:


Старовину та автентичність (1905 року вона) розгледіти краще ззаду:




Цивілізація сюди дісталась, неочікувано, у виді квадроциклу.


Також є водяний млин на Оріхуватці, приблизно того ж віку, що і в Новофастові. Тільки стан куди гірший.




Якщо новофастівський млин всередині тупо пустий, тут ще є артефакти… і купи сміття.


Дерев’яні сходи, що ведуть в магічну непроглядну чорноту, так і манять. Русалки не вистачає.


Водні процедури.


На підйомі від ставка зрозумів, що здох, але скорочувати програму максимум уже не хотілось. Тому зібрав рештки сил і через поля погнав у Бистрик.

Можливо, це найбільш глухе село, де мені взагалі траплялось бути. Населення 82 особи, більше 5 км до траси. І суто ґрунтові вулиці, які не знали асфальту ні в роки міфічної радянської величі, ні в комп’ютеризованому 21 столітті.

Типові пам’ятники я рідко фотографую, але ж не невідомого солдата в такому місці. І вицвілі 14 фото людей, яких війна знайшла й забрала навіть звідси. Чи не їх чоловічої енергії потім не вистачило, щоб уберегти село від повільного уходу в небуття?


Покровська церква у Бистрику мурована, 1883 року. Заради неї і заїхав, дуже вже здалась симпатичною заочно, такою виявилась і насправді. Постфактум я задоволений, що все ж не скоротив шлях і побачив храм, до якого ніколи більше не повернусь.


Не знаю, чи проводяться ще в ній служби, але все доглянуте і в непоганому стані.




Яскраві квіти на подвір’ї, як надія на відродження.


Такою ж польовою дорогою поїхав далі. За межами сіл за браком часу майже не знімав, хіба що соняшника-інтроверта:


Дорога сподобалась би всім, хто читав «Діти кукурудзи».


Заключне село, Бурківці (116 осіб).


Бузько третій, на сьогодні останній.


Мертва Дмитрівська церква (1887), яка справила найбільше враження від поїздки. Наскільки вона старовинна й справжня, досі стоїть, усупереч всьому, і така безнадійна в цьому напівживому селі.


Хоч Бурківці й ближче до траси, тут найжахливіші вулиці (розмиті ґрунтовки з камінням), вкупі зі станом церкви село виглядає куди депресивніше, ніж Бистрик.




У вікнах храму немає скла, але вони вище мого зросту, ще й через бур’яни не дуже підступишся. В одне я все ж зміг «зазирнути» фотоапаратом, але побачив тільки пустоту. Видно, церкву закрили в радянські часи, після чого вже не відновлювали.


Якийсь старий ангар:


Уже зараз, готуючи звіт, звернув увагу, що недалеко від мого маршруту є одразу два повністю мертві села. І якщо від Соколівки (північніше Бурківців) навряд що лишилось – там уже в 2001 році не було мешканців, то Богатир (біля Морозівки), знятий з обліку в 2012 році, глянути було б цікаво… Але то зайві шість кілометрів, не факт що встиг би.

Із Бурківців вернувся на трасу і помчав назад до залізниці. Вертатись на «Рось» було б ближче, але доїхав до станції «Ржевуська» у Погребищі, бо там цивілізація, магазин, холодна вода. Часу до зворотного дизеля мені вистачило, хоча середня швидкість низька – все ж забуксував під кінець, відвик від таких дистанцій, ну і стан доріг.

Так чи інакше, місія виконана, тільки на подібні подвиги мого запалу якщо і вистачає, то не частіше, ніж один раз на рік.

Tags: Вінницька область, вело, млини, храми
Subscribe

  • Ніщо не зупинить весну, час якої настав

    Всесвітній локдаун головного мозку продовжує свою впевнену ходу планетою, а життя між тим спливає, іноді навіть здається, що швидше ніж раніше. Ніби…

  • Поклик білої тиші

    Продовжую свою неквапливу фоторозповідь про карантинну зимівлю у Вінниці. Тепер настала черга перших місяців 2021 року. І щоб далеко не ходити, почну…

  • Свята в імлі

    Щоб закрити тему осінньо-зимового сезону хоча би в масштабах Вінниці (із решти місць то в мене досі повно матеріалу, так що «ялинку винесу» десь…

promo v1snyk july 13, 2017 19:14 4
Buy for 90 tokens
Серед таких типових для Кривого Рогу шахт, кар’єрів, заводів та комбінатів і раптом – ландшафтний заказник загальнодержавного значення. Правда, природа тут усе ж не незаймано чиста, відчувається промисловий та антропогенний вплив. Але від цього вона тільки стає ще більш унікальною. Імовірно…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 23 comments

  • Ніщо не зупинить весну, час якої настав

    Всесвітній локдаун головного мозку продовжує свою впевнену ходу планетою, а життя між тим спливає, іноді навіть здається, що швидше ніж раніше. Ніби…

  • Поклик білої тиші

    Продовжую свою неквапливу фоторозповідь про карантинну зимівлю у Вінниці. Тепер настала черга перших місяців 2021 року. І щоб далеко не ходити, почну…

  • Свята в імлі

    Щоб закрити тему осінньо-зимового сезону хоча би в масштабах Вінниці (із решти місць то в мене досі повно матеріалу, так що «ялинку винесу» десь…